Моя меланхолія
Вона підкралась непомітно,
На шию кинувши петлю.
Казала, що вона тендітна,
Про себе ж думала: згублю!
Представилась меланхолією,
Кричала: я твій кращий друг!
Та стала моєй безнадією,
Перетворилася в недуг,
Що спокою ніяк не дасть…
І кожен день краде з душі
Мою любов, думки і пристрасть,
Лишаючи мене саму в журбі
І тихім болі…
Я вже втомилася блукати по твоїм чорним лабіринтам!
Скажи мені, де шлях назовні,
Бо очі вже сльозами повні,
І затупились всі інстинкти…
В занепаді своєму починаю я писати,
В надії, що мене ти так полишиш.
Та сутність твоя на стінáх кімнати
Усе одно думки мої колишить.
Здається, тобі імпонує шана,
Яку я тобі в текстах приписала?
Та знай, що то насправді моя рана,
Котру словами обіграла
Я. Сама мені натхненнячко даруєш,
Метафорами нóвими чаруєш,
А потім за спиною дужче ту петлю зжимаєш
І болісно з середини ламаєш.
Скажи мені, як тебе розуміти?
Чи то ненàвидіти, чи любити…
Мені з тобою щось тужливо,
Проте за ті метафори спасибі.
Я суть твою ніяк не осягну,
Вона пуста і одночасно повна
Тіней, що в душу прокрадуться.
Моя меланхоліє невгамовна,
Від сили твоєй захлинуся
Скоро! Та все одно я не здаюся.
Куплю собі духмяних квітів,
Бо мої старі ти вже потоптала,
Я їх приймала замість ліків,
Тому я новії придбала!
Тепер на моєм підвіконні
Промінчик сонця появився.
І замість твоїх слів тих монотонних
У голову мою він поселився,
Надією свідомість освітив…
Здається, ніби монохром повільно вже минає,
Та чи надовго…
На дворі, бачу, вже смеркає,
Тому послухай слова мого:
Прошу, полиш мене навіки!
Я тобі вдячна за нові слова,
Та більш ніколи в цьому світі
До мене не приходь, бо я як нежива
Опісля тебя залишилась…
Гадаю, час нам розпрощатись!
І тут вона до мене нахилилась
У голову поцілува, і тихо розвертатись
Почала. А я стояла і дивилась,
Ледве помітно посміхнувшись,
Поки з кінцем у темряві не розчинилась
Моя меланхолія простодушна.
